Abstract

У статті досліджено п’ятидесятницьку герменевтику щодо роздільності духовного відродження на основі текстів Нового Завіту. У працях сучасних євангельських дослідників зважено використовуються позитивні досягнення методу аналізу редакцій. З метою адекватного виділення теологічного смислу біблійних наративів використовується інструментарій критики редакцій разом із підходами в галузі літературного аналізу. Своєрідний консенсус в євангельській герменевтиці знівелював питання призначення розповідей у Новому Завіті й пріоритет дидактичних текстів над історичними. Лука, Павло та Іван по-різному виражали свої думки й ставили богословські акценти. Новозавітні автори засвідчують багатобарвну роботу Духа в людині, яку п’ятидесятники розділяють на сотерологічну та харизматичну частини, використовуючи різноманітну лексику, з допомогою якої ці дії описані в їхніх книгах.