Abstract

Визнання значущості чужих досвідів є однією з актуальних філософських проблем. Якщо до середини XIX ст. люди стикалися з чужими болісними переживаннями безпосередньо або через свідків, то з появою медіатехнологій роль свідка було заміщено анонімним візуальним. Візуальні образи є утвореннями, структура яких уникає однозначності й створює поле для множини інтерпретацій. Таку подвійність добре відображено природою фотографічного образу. Йому властива діалектична напруга: з одного боку, фіксуючи чиєсь болісне переживання, фотографія репрезентує ментальний стан особи, з іншого боку, ставить питання про однозначне ставлення до нього. Неоднозначність фотографічного образу породжує дилему: або приймати на віру те, що ми бачимо, і лише на ній основувати своє моральне обсудження подій, або проаналізувати дію сил, які приховано містяться у роботі фотозображення. Говорити про фотофіксацію страждань означає заявляти певну етичну та політичну позиції. Випадок фотографії проблематизує вимогу етичної залученості, адже фото можна проігнорувати. У статті показано, як фотографічне зображення повідомляє критерії, послуговуючись якими, сприймач у змозі вмістити побачене у контекст власного політичного й соціального світу. Здійснивши акт розпізнання, він здатен політизувати людське життя як незамінну цінність. У таких актах, як цей, сприймач актуалізує власну суб’єктність через розпізнання фотообразу як частини спільної реальності. Знаки чужого болю на фото він сприймає як привід обміркувати людську вразливість. Для цього сприймач має здійснити складну процедуру інтерпретації образу, позбавивши його анонімно-універсальних ознак.