Abstract

Стаття має на меті розкрити вузлові пункти розвитку німецької традиції історіографії філософії після 90-х рр. XVIII ст. Вихідною точкою стала так звана «суперечка про ме-тод» історіографії, яка вибухнула в останнє десятиліття XVIII ст. не без впливу Кантової «критичної філософії». Її учасники (Райнгольд, Фюлеборн, Ґьос, Ґроман, Тенеман та інші) висували відмінні тези, але сходилися на тому, що саме Кантова філософія дозволяє ство-рити «філософувальну історію філософії». Утворився тип історіографії, базований на кри-терії «прогресу філософії» і Кантова позиція розглядалася як масштаб для будь-якої істо-ріографії. Згодом сформувалися інші типи історіографії, які або дотримувалися протиле-жного критерію «регресу» чи «декадансу», або намагалися поєднати обидва ці критерії (Геґель). У другій половині XIX ст. стає поширеною «історія проблем» як принцип дос-лідження і викладу історії філософії, її головними репрезентантами стали В. Віндельбанд, Н. Гартман, Г. Гаймзьот. Натомість у другій половині XX ст. домінантним типом історі-ографії є «історія понять», яка знаходить мовно-філософське обґрунтування у філософсь-кій герменевтиці Ґадамера. В останні десятиліття німецька традиція історіографії збага-тилася проєктом «історичної філософії» К. Флаша і програмою «дослідження констеля-цій» Д. Генріха. В обох цих проєктах помітне тяжіння до мікроісторії, вихід за межі тек-стів «класиків», відкриття досі невідомих постатей і джерел, що істотно розширюють усталену практику історіографії філософії.