Abstract
У статті розглядається гіпосуб’єктивація як найбільш суттєвий вид суб’єктивації у пост-Антропоценному контексті. Гіпосуб’єктивація становить різновид суб’єктивації, яка враховує можливість і необхідність антропологічного ніщо або навіть меншого, ніж ніщо, – не-присутності людської істоти. Порівняно з гіпероб’єктами, гіпосуб’єкти постають лаканіанською «ламелою», дельозіанським «подвійним віялом сенсації» як продуктивними метафорами або, у більш філософсько-антропологічному формулюванні, моторошним онтологічним «дивним диваком». Пост-антропоценна партикулярізація та сингулярізація людської істоти вводить її у стан не-Всього як іщо, ечі, меньшого, ніж ніщо. І це стан гіросуб’єкта з його контингентністю у n-вимірах, агентурністю, спротиву будь-яким -ізмам, пустотності в дивній реальності. У статті показано, що саме гіпосуб’єкт, «дивний дивак» реалізує шизотратегії заради відкритості людської істоти, яка не-присутня в її меонтичній нищі-вності, або тактики плавлиння як становлення-Природою. Такий підхід розвивається в аспекті не-людського повороту як значущого філософсько-антропологічного напряму. Дослідження ґрунтується на філософії пост-постмодерна, об’єкт-орієнтованої онтології, дивному, агентурному реалізмі інтра-акцій тощо, де людська істота розглядається в багатоманітті її нищі-вності. Філософська антропологія в цьому випадку змикається з глибинною, темною та дивною екологією, а людська істота постає природним об’єктом, що є позбавленим власної природи. Матеріал для дослідження становили актуальні культурні явища, як-от творчість Бйорк, Олафура Еліассона та «A Place of a Bury Strangers», а також відповідні життєві практики в подієвості постпостмодерна. Таким чином стверджується принцип гіпосуб’єктивації людської істоти в пост-Антропоценному контексті.