Abstract

Розглядається формування базових положень античного дискурсу стосовно феномену реальності, його спрямованість і подальша рецепція середньовічною теологією. Філософське осмислення феномену реальності почалося у ранніх представників античної філософії і поступово сформувало систему онтологічних і гносеологічних понять, що поступово сформували два основних напрямки дискурсу – ідеалістичний і реалістичний. Представники класичного періоду – Платон і Арістотель – реалізували його інтенції у своїх філософських системах, але підвалини вже були закладені їх попередниками, зокрема Гераклітом, Демокрітом, Парменідом і Зеноном. Напрацювання античних мислителів були сприйняті середньовічними теологами і трансформовані у контексті християнської системи уявлень про світ. З одного боку античний дискурс звузився до єдиної моделі теологічного, християнського ідеалізму. Але з іншого, середньовічна модель реальності доповнилася самостійною категорією часової протяжності, що мала лінійну спрямованість. В перспективі це робило можливим реалізацію ідеї діалектичного розвитку, як властивості реальності.