Ukrainian translation from Latin of “Libellus de rationali et ratione uti”, which was written in 997 A. D. by Gerbert of Aurillac (Pope Sylvester II since 999 A. D.) and is considered one of the first examples of the application of the scholastic method.

Стаття продовжує цикл розвідок, які демонструють досвід релігієзнавчого прочитання значущих праць видатних київських професорів-академістів останньої третини ХІХ — початку ХХ ст. У цих працях нагромаджувався потужний масив емпіричного матеріалу й теоретичних положень, важливих для реконструкції становлення «науки про релігію» у вітчизняній інтелектуальній традиції. Репрезентовано творчість київського академіста Федора Орнатського. Проаналізовано один із знакових його творів, присвячений поглядам на релігію відомого німецького богослова Фрідріха Шлеєрмахера. Київський дослідник, актуалізуючи постать і доробок Ф. Шлеєрмахера, відшукує суголосність культурних, інтелектуальних, ідейних ситуацій кінця XVIII й (...) кінця XIX ст., проявлену, зокрема, у кризі релігійності та у суспільній негації церковних інституцій. Ф. Орнатський, слідом за своїм візаві, переймається інтуїцією про обмеженість раціоналістичної теології та прагне конструктивно осмислити запропонований Ф. Шлеєрмахером пошук аргументів на користь релігії «за настановою внутрішнього досвіду». Однак, як показав київський дослідник, багато ідей німецького богослова, попри його апологетичну мотивацію, виходили далеко за межі традиційного ортодоксального церковного дискурсу. Ф. Орнатський критикує такі суперечливі й часом одіозні твердження свого опонента, як абсолютизація суб’єктивності й чуттєвості в релігії; пантеїзм і імперсоналізм; суб’єктивізм і релятивізм у релігійному пізнанні; заперечення зв’язку релігії з моральністю; спекулятивність характеристик конкретних релігій, особливо християнства. Водночас дослідження київським академістом Шлеєрмахерових сюжетів про співвідношення пізнавального та емоційно-чуттєвого компонентів релігії демонструє елементи релігієзнавчого аналізу, де поєднуються історичний, структурний, психологічний і феноменологічний підходи; трапляються зародки психології релігії та релігійної когнітивістики. Сучасне ж прочитання твору Ф. Орнатського дає змогу по-новому сприймати деякі ідеї, виголошені свого часу Ф. Шлеєрмахером, як своєрідне провіщення деяких сучасних тенденцій еволюції релігійності у «постсекулярну добу». (shrink)

Статтю присвячено дослідженню цифрової освіти. Розглянуто особливості різних форм викладання академічних, університетських дисциплін, зокрема філософських на основі інформаційних технологій, що уможливлює дистанційне навчання. Проаналізовано особливості співпраці викладачів і студентів у системі цифрової освіти, де живі, реальні індивіди функціонують як медійні персонажі. З’ясовано, що такі персонажі існують на засадах цифрової візуальної антропології, а не антропології тілесної присутності, на чому ґрунтується традиційна академічна освіта. Досліджено методичні принципи цифрової, дистанційної освіти — опосередкування, репрезентативності й рефлексивності, дотримання яких уможливлює ефективне дистанційне викладання академічних дисциплін. (...) Виявлено, що застосування цих методичних принципів передбачає дотримання певних законів цифрової освіти — належної цифрової поведінки, легітимації цифрового викладу, перманентного цифрового руху та зворотного цифрового зв’язку. Показано як переваги, так і недоліки цифрової освіти, особливо для викладення філософських дисциплін — історії філософії та філософської антропології. Розкрито, як саме викладання філософських дисциплін може бути ефективним за умов дотримання принципів і законів цифрової освіти, але з урахуванням вимог антропології присутності, яка залишається базовою передумовою будь-якого варіанта сучасного освітнього процесу. Доведено, що подолання цієї антропології потребує радикальної «дематеріалізації» учасників онлайн-освіти, що є наразі недосяжною метою. (shrink)

У статті здійснено спробу застосувати філософську категорію «самість» до аналізу персонажів деяких текстів художньої літератури. Твори Рабле, Шекспіра і Сервантеса вибрано з огляду на наявність у їхніх оповідях такого типу героїв, які прагнуть індивідуального самовизначення. Одне з головних завдань розвідки полягає в намаганні схопити визначальні риси індивіда, коли він робить перші кроки для досягнення самодостатності. Для реалізації поставленої мети з’ясовано передумови прояву індивідуальності в європейській традиції, що породила згадані літературні твори. Вивчаються контексти й генеалогія таких понять, як «самість», «суб’єкт», «персона» (...) та інші. Центральним пунктом дослідження є положення, що становлення особистості здійснюється з урахуванням того, що літературний твір містить ідею подорожі. Проте вона не обов’язково відбувається в зовнішньому просторовому вимірі, а також усередині людини. Це виражається у зміні її станів: шлях сумнівів, рефлексій, переживань тощо. Низка таких трансформацій і спричиняє повернення людини до самої себе та знаменується здобуттям самості. Вислідом статті стає думка, що історія формування особистості нагадує її духовне самоперевершення, яке супроводжується низкою випробувань. Первинна інтуїція існування виходить із вітальних потреб людини, що спричинені надмірністю, нестримністю, захланністю, інстинктами, безсоромністю, розгнузданістю і радикалізмом учинків. Однак чинником, який зумовлює протистояння означеним проявам, є готовність до самопізнання. З’ясовано, що знання себе спирається на усвідомлену саморегуляцію. Її наслідком є визнання чеснот і регулятивів життя. Оскільки розвій особистості відбувається динамічно, в оповідній структурі художнього тексту він розкривається через подорож-пригоду персонажа, де розгортаються основні етапи становлення особистості: нерішучість, небезпека, криза, осмислення свого становища, усвідомлення трагічності існування, боротьба зі страхами та звабами, винахідливість, подолання власної обмеженості, самоконтроль і самооцінка, відкриття власного внутрішнього світу, розуміння своєї недосконалості, потреба подивитися на себе як на проєкт із самовдосконалення, вміння самовизначатися й докладати для цього зусилля тощо. Головними супутниками людини на цьому шляху є довіра до себе та самовладання, як мистецтво турботи, а не упокорення себе. (shrink)

Many philosophers of the 20th century guided their efforts into development of explanatory models to describe scientific change, and also tried to offer their methodologies as normative theories for scientific research. As a result, several different approaches emerged, some of which put greater emphasis on the theoretical content of science, others on the historical facts that accompanied these theoretical changes or caused them. Consequently, positions of philosophers differed on the issues of rationality, its continuity or gaps both in temporal and (...) cultural-civilizational terms. One of those, who tried to work out a “middle” way and combine the advantages of the “relativistic” and “dogmatic” poles, was the British thinker Stephen Toulmin (1922–2009), whose famous books are “The Application of Argumentation” and “Human Understanding”. This article analyzes the main ideas and arguments of the author’s evolutionary model (most fully and densely presented in the second work), demonstrates the legitimacy of application of the evolutionary metaphor from biology to the field of history of science, the productive aspects of such approach, and the key points of critical remarks by other researchers. An attempt was made to find out why S. Toulmin abandoned the development of the project of his research program and further shifted his intellectual discoveries into issues of the genesis and revision of modern rationality. Based on this, the article summarizes those aspects of the criticism of the philosopher’s ideas, which could lead to a “negative selection” of his proposals, while similar like the works of other authors found more recognition and generated more active public discussions and further research. Moreover, it has been demonstrated that the philosopher’s contribution to the development of methodologies, in particular Karl Popper’s and Imre Lakatos’ was rather non-linear and largely underestimated in the philosophical literature for a long time. (shrink)

Упродовж багатьох років автор цієї статті викладає для студентів бакалаврату Національного університету «Києво-Могилянська академія» вибіркову навчальну дисципліну «Аналітика міфу». Вона передбачає вивчення філософії міфології (тобто концептуального осмислення специфіки міфічного мислення) на різних етапах її розвитку. Нині серед доступних джерел загалом бракує матеріалів про розвиток відповідних рефлексій за часів Середньовіччя, а в тій обмеженій інформації, що залишилася від радянських і перших пострадянських років, є неточності. Це стосується, зокрема, специфічного ставлення до міфу, яке можна знайти у «Бібліотеці» відомого візантійського вченого, філософа, богослова, (...) державного і церковного діяча ІХ століття Фотія І Великого. Не претендуючи на відтворення поглядів цього мислителя в усій повноті та з максимальною історико-філологічною автентичністю, цей нарис покликаний лише заповнити прогалини і виправити помилки щодо нього та його епохи саме у контексті філософії міфології. Зокрема у минулому була поширеною думка, що середньовічні автори якщо й зверталися до античної міфології, то суто з метою її дискредитації. У цьому нарисі доведено і проілюстровано на різноманітних прикладах, що Фотію було властиве ширше прочитання античної міфології. Воно передбачало не тільки жорстку критику, а й певну рецепцію відповідної літератури шляхом знаходження в ній художньо-естетичних, мовно-стилістичних, історико-культурних, навчально-освітніх або морально-повчальних достоїнств. Попри те, що Фотієве ставлення до античної міфології формувалося в рамках релігійно-християнської традиції, воно водночас має глибокі конотації як із дохристиянською культурою, так і з поступальним розвитком науки. З одного боку, наявну в «Бібліотеці» рецепцію давньої міфології можна трактувати як прояв ренесансу античної культури, що був характерний для Візантії часів Фотія і одним із провідних представників якого можна вважати його самого. З іншого боку, Фотієву критику давніх міфів можна розглядати не тільки як боротьбу християнства з язичницькою міфологією, а і як продовження особливої інтелектуальної тенденції, що бере початок ще в античності і яку можна унаочнити за допомогою формули «від міфу до логосу». (shrink)

In the article, for the first time, a comparative analysis of the creative biographies of Kyiv thinkers, pupils and teachers of the Kyiv Theological Academy (1819–1924), Pyotr Kudryavtsev (1868–1940) and Vasyl Ekzemplyarskyi (1875–1933) was carried out. The educational, cultural and historical background of the formation of religious-philosophical and religious-publicist views of Kyiv philosophers is reproduced, the common origin of their creative intuitions is shown. The main similar research ideas, topics and directions of their scientific and educational activity are revealed. The (...) similarity in the interpretation of one of the core ideas of their work – the Christian idea of the kingdom of God – is shown. The origin of this idea in the philosophical worldview of thinkers is admitted, the significance of this idea in their ethical and historicalphilosophical heritage is demonstrated. Both thinkers have distinctly similar interpretations of the themes of religious journalism, the core of which are: religious revival, the relationship between politics and religion and politics and morality, state-church relations in the Russian state, ways of church reformation. The inseparable unity of their philosophical and worldview foundations, theoretical principles with life, the practical implementation of the ideas advocated by the thinkers, which allowed them to preserve the integrity and organicity of their own personality, is shown. It was also demonstrated the importance for the development of philosophical thought of the unique communicative space created by Kyiv academic philosophers, the atmosphere of lively communication, within which similar philosophical and worldview intuitions, value-meaning principles and life guidelines were developed. (shrink)

The article provides a comparative analysis of the attitude to priests and monks, the manifestations of which can be found in the works of the outstanding thinker and theologian, representative of patristics, John Chrysostom (347–407 A. D.). It is shown that depending on the purpose of each specific work, he used his own rhetorical abilities in different ways when speaking about priests and monks. When Chrysostom considered each of these figures separately, without comparing them with each other, he certainly showed (...) considerable elevation. For example, when he wanted to exalt the exploits of monks and virgins, he did it in the most refined way. At the same time, in the treatise “Six Discourses on the Priesthood,” while highly evaluating the functions and role of priests, he downplayed the role and importance of monks. In particular, in the last part of this work, Chrysostom portrays the figure of a monk as a kind of egoist who thinks only about his own salvation and has no connection with the outside world. In order to clarify the nature of this duality, we examine the uncertainty and variability in the nature and status of monasticism in the first centuries of Christianity, in particular, we pay attention to the complex nature of the monastic movement in the 4th century, when Chrysostom lived and worked. The historical comparison we have made allows us to assert that in those times, when the Church institution was being formed and its integration into society was still ongoing, the institution of the priesthood had already acquired a fairly stable (“routinized”) charisma, while monasticism had not yet undergone such “routinization.” But, as shown in the article, in general, the institution of monasticism was of great importance for the early Church. Based on this, we conclude that the downplaying of the image of monasticism, which can be seen in the “Six Conversations on the Priesthood,” did not reflect reality in its entirety, but the specific rhetorical intentions of the author of this treatise, due to the specifics of the historical moment. (shrink)

Стаття відображає матеріали авторського курсу лекцій для магістрів «Практична риторика і управління комунікацією» і вирішує проблеми теоретичної і прикладної філософії щодо фактора ймовірності. Він передбачає вільну самосвідомість, конвенційні типи знання, режими прогнозування, специфічні типи інтелектуальної дієвості та відповідні їм типи мовлення, коли комунікація постає діалогом із майбутнім, яким на підтвердження вихідної єдності часу осяяні всі три часові форми. У Преамбулі визначено причини актуальності «проблеми майбутнього» у Світі Людини, яка провокує запит на вміння а) мислити майбуття, б) говорити його мовою і (...) в) розуміти його інструментарій. Відзначено роль риторики в реалізації наших стосунків із майбутнім. У Розділі I представлено риторику як різновид мистецтва і предмет знання. Розглянута у трьох вимірах і в звʼязку з трьома видами розуму, вона визначена як переконливо увиразнена в мові вільна самосвідомість. У Розділі II представлено практичну риторику як мистецтво свідомо-мовленнєвого управління життя у часі й просторі. Зʼясовано звʼязок між нею, часом і ймовірним виміром життя. Запропоновано поняття і термін «риторичні образи часу», наведено можливий склад останніх. У Розділі III розглянуто риторичні образи часу в сфері діяльності, запропоновано визначення і мову для риторики мети, результату і оцінки. У «внутрішнім» опускулі сформульовано риторичну «аксіоматику Аристотеля» (термін автора), продовжену з другої до пʼятої аксіоматизацій самим автором. У підсумку отримано риторичну аксіоматику а) вільної самосвідомості, б) конвенційного знання, в) проєктної діяльності — діяльності з оволодіння майбутнім, г) її дієвців: консультантів, аналітиків, експертів, виконавців і керівників-управлінців, д) типів проєктної комунікації. Введено риторичне визначення поняття «проєкт». В Епілогу запропоновано риторичні визначення управління як владної комунікації щодо особистого оволодіння майбутнім та влади — як реалізації права на управління. (shrink)

Визнання значущості чужих досвідів є однією з актуальних філософських проблем. Якщо до середини XIX ст. люди стикалися з чужими болісними переживаннями безпосередньо або через свідків, то з появою медіатехнологій роль свідка було заміщено анонімним візуальним. Візуальні образи є утвореннями, структура яких уникає однозначності й створює поле для множини інтерпретацій. Таку подвійність добре відображено природою фотографічного образу. Йому властива діалектична напруга: з одного боку, фіксуючи чиєсь болісне переживання, фотографія репрезентує ментальний стан особи, з іншого боку, ставить питання про однозначне ставлення до (...) нього. Неоднозначність фотографічного образу породжує дилему: або приймати на віру те, що ми бачимо, і лише на ній основувати своє моральне обсудження подій, або проаналізувати дію сил, які приховано містяться у роботі фотозображення. Говорити про фотофіксацію страждань означає заявляти певну етичну та політичну позиції. Випадок фотографії проблематизує вимогу етичної залученості, адже фото можна проігнорувати. У статті показано, як фотографічне зображення повідомляє критерії, послуговуючись якими, сприймач у змозі вмістити побачене у контекст власного політичного й соціального світу. Здійснивши акт розпізнання, він здатен політизувати людське життя як незамінну цінність. У таких актах, як цей, сприймач актуалізує власну суб’єктність через розпізнання фотообразу як частини спільної реальності. Знаки чужого болю на фото він сприймає як привід обміркувати людську вразливість. Для цього сприймач має здійснити складну процедуру інтерпретації образу, позбавивши його анонімно-універсальних ознак. (shrink)

The article analyzes the peculiarities of the formation period of a totalitarian regime and ideological dictatorship in Soviet Ukraine during the 1920s-1930s. One of the key characteristics of this stage is the constant narrative of struggle imposed both against external enemies and on internal “fronts”. This narrative aimed to foster a “militaristic” fervor in society, contributing to the consolidation of the foundations of totalitarianism and the gradual Sovietization of education and science. The aggressiveness of the regime, reaching its peak during (...) the mass repressions of the “Great Terror” era, upheld and firmly established the “correct” ideological direction of development in all spheres of life, including science, education, and culture. The term “militarism” in relation to the processes characteristic of Ukraine in the 1920s-1930s reflects the state described by Thomas Hobbes as a “war of all against all’, where the line between “friends” and “foes” is manipulatively blurred. As demonstrated in the article, the Soviet-imposed ethos of “militarism” towards imaginary enemies, former colleagues, family, and even oneself formed the basis of intellectual life during the mentioned period. The peculiarities of this ethos are analyzed in the context of the policies of “militant atheism” and “militant materialism”, the process of Sovietization of scientific and educational institutions, and the mass purges and repressions of the late 1930s. The proposed approach to analyzing the characteristics of the Ukrainian intellectual environment of the 1920s-1930s through the lens of the narrative of “militarism” contributes to a comprehensive understanding of intellectual processes, including philosophical ones, during the Soviet era. (shrink)